У далекій-далекій галактиці, де зірки танцюють, а планети співають, жив маленький хлопчик на ім'я Джупик. Він був звичайним хлопчиком, але мріяв про незвичайні пригоди. Його улюбленим заняттям було лежати на траві, дивитися на нічне небо і вивчати зірки. Джупик завжди казав: "Космос — це як великий пізнавальний атракціон, тільки без черги!"
Одного вечора, коли Джупик знову дивився в небо, раптом побачив, як одна з зірок почала яскраво світитися. Вона спалахнула, занурилася в синю хмару та… зникла! Джупик відчув, що це не просто зірка — це поклик до пригод. "Я маю це перевірити!" — подумав він і швидко побіг додому.
Вдома Джупик знайшов свій старий телескоп. "Якщо я не можу дістатися до космосу, то космос повинен дістатися до мене!" — вигукнув він, і почав крутити телескоп, немов це був магічний ключ. Раптом щось блиснуло, і з телескопа вигулькнула маленька яскрава істота — це був Зірко, космічний ліхтарик із великими очима та ще більшим почуттям гумору.
— Привіт, Джупику! — вигукнув Зірко. — Ти готовий до пригод? Твоя зірка чекає на тебе в Країні Космосу!
Джупик не міг повірити своїм вухам. "Пригоди? Які пригоди?!" — запитав він, не стримуючи радості.
— Ти зрозумієш, коли потрапиш туди, — усміхнувся Зірко. — Підходь ближче, я тебе перенесу!
І раптом, він натиснув на кнопку на своєму ліхтарику, і Джупик опинився в Космосі, де планети танцювали, а комети грали в хованки. "Це точно не звичайний парк атракціонів!" — вигукнув Джупик.
Перша планета, на яку вони приземлилися, називалася Картопляна. Вона була круглою, як картопля, і вся вкрита смаженою картоплею. Місцеві жителі, картопляні дядьки, були дуже добрими та веселими.
— Привіт, хлопчику! — сказав один з них. — Хочеш спробувати наші картопляні фрітюрки?
— Звичайно! — відповів Джупик і відкусив шматочок. Смак був неймовірний! Він почав танцювати від радості, і всі картопляні дядьки приєдналися до його танцю.
Але раптом з'явилася чорна хмара, яка закрила сонце. Це була Печальна Хмара, яка забирала радість з планети.
— Що сталося? — запитав Джупик.
— Печальна Хмара забрала всі наші усмішки, — сказав один з дядьків. — Якщо ми не повернемо їх, планета перетвориться на м'яку картоплю!
Джупик не міг допустити, щоб таке сталося. Він вирішив, що має знайти усмішки. "Якщо я не можу їх побачити, я знайду їх в серцях людей!" — подумав він. Джупик почав розповідати жарти, і в один момент всі почали сміятися, навіть Печальна Хмара не витримала і почала сміятися разом з ними.
— Гей, а ви чули про картоплю, яка пішла до театру? — запитав Джупик. — Вона хотіла стати "картоплячою зіркою"!
Усмішки повернулися, і Печальна Хмара, зворушена, зникла, залишивши лише легкий дощ, який приніс радість на планету. Картопляні дядьки обняли Джупика і подарували йому картопляний медальйон.
— Ти справжній герой! — вигукнули вони.
Джупик попрощався з новими друзями і знову з’явився біля Зірка. "Куди далі?" — запитав він.
— На планету Музики! — відповів Зірко.
На планеті Музики все було мелодійним. Навколо літали ноти, а дерева співали пісень. Але раптом з’явився Сумний Музикант, який не міг знайти натхнення для своєї пісні.
— Що сталося? — запитав Джупик.
— Я втратив натхнення, і тепер моя пісня стала нудною! — відповів музикант із сумом.
Джупик став думати, як допомогти. Він почав співати, але не звичайні пісні, а пісні про космічні пригоди і веселощі. "На планеті Картопляній я зустрів дядьків, які смішили всіх, навіть хмару, яка сміялася, як кіт!"
Сумний Музикант почав підспівувати, а потім усі дерева, ноти і навіть зірки приєдналися до них. Сумний Музикант знову знайшов своє натхнення і написав найкращу пісню у своєму житті!
— Дякую, Джупику! Ти справжній геній! — вигукнув він, даруючи Джупику срібний нотний ключик.
Джупик знову попрощався з новими друзями та вирушив далі з Зірком.
— Наступна зупинка — планета Сміху! — оголосив Зірко.
На планеті Сміху всі сміялися, а на небі літали веселкові слони. Але раптом один слон, на ім'я Роззолота, почав сумувати.
— Чому ти сумний? — запитав Джупик.
— Я не можу знайти свій кольоровий хобот! Без нього я не можу сміятися, — пояснив Роззолота.
Джупик вирішив допомогти знайти хобот. Вони почали шукати, запитуючи у всіх слонів. Зрештою, вони знайшли його на дереві, де його залишив Роззолота, коли сміявся.
— Ось він! — вигукнув Джупик. — Тепер ти зможеш знову сміятися!
Роззолота одягнув свій хобот, і вся планета вибухнула сміхом. Слон щасливо танцював, а Джупик отримав великий сміховий медальйон.
— Ти справжній друг! — сказав Роззолота.
Зірко попрямував далі, і Джупик, сповнений нових медальйонів і веселих спогадів, запитав: "Куди ж ми тепер?"
— На планету Мрій! — відповів Зірко.
На планеті Мрій все було незвичним. Тут мрії літали, як метелики, і кожен міг спробувати зловити свою мрію. Але одна мрія, на ім'я Мріяна, була дуже сумною.
— Чому ти сумна? — запитав Джупик.
— Я мріяла стати великою зіркою, але ніхто не вірить у мене, — відповіла вона.
Джупик вирішив допомогти. Він взяв Мріянину руку та разом з нею почав танцювати під музику, яку вони чули від Сумного Музиканта. Всі навколо почали підспівувати, і Мріяна почала вірити в себе. Вона почала світитися яскравіше, і всі мрії на планеті почали танцювати навколо неї.
— Ти можеш бути зіркою! — вигукнув Джупик. — Ти вже одна з нас!
Вся планета вибухнула радістю, і Мріяна стала найяскравішою зіркою у всьому космосі. Вона подякувала Джупику та подарувала йому мрію — зірку, яка завжди буде світити йому в темряві.
Знову попрощавшись, Джупик повернувся додому, де Зірко зник у своєму ліхтарику. "Ці пригоди були неперевершеними!" — думав Джупик, усміхаючись.
Коли він ліг спати, на його вікні засяяла зірка, і Джупик знав, що він завжди зможе повернутися в Космос.
І з того часу він більше не сумував, адже знав, що якщо вірити в себе, завжди можна знайти друзів і допомогти іншим. І ще він навчився, що сміх — це найкращі ліки від будь-якої печалі!
Кінець.